Logo_i3grants
Home_icon Feedback_icon
Logo_fdu
Museum__dsc2545 Museum__dsc0612_333 Museum_img_0097

В НОГУ З ЧАСОМ

Preview_museum

Нещодавно в Музеї етнографії та художнього промислу проводили круглий стіл на тему «Культурна спадщина: інтерпретація та сприйняття в сучасному контексті».

Подію зорганізували під час проведення виставки «Своє/Чуже: про що мовчать музейні пам’ятки». Вона дала змогу відвідувачам концептуально простежити трансформацію музейних колекцій Львова впродовж останнього століття під впливом воєн, революцій та інших суспільних потрясінь. Виставка експонувалась з 14 листопада 2014-го по 31 січня 2015 року в залах Музею етнографії та художнього промислу.

Форму проведення заходу обрали невипадково, адже саме круглий стіл дозволяє не лише обговорити певні проблеми у вузькому колі спеціалістів, а й винести їх на загал для спільного обговорення та вирішення.

Як виявилося, проблем у музейному середовищі чимало. Допомогти їх розв’язати і підтримати дискусію в правильному руслі взялися самі музейники.

Зеновій Мазурик: «Дослідження музейного предмета ніколи не має припинятися»

Як музеї діють в сучасному контексті? Музеєзнавець, культуролог, фасилітатор проекту «ProMuseum: розвиток ресурсної бази та модернізація музейної галузі» Зеновій Мазурик говорить про музей як ідею, як інституцію пам’яті.

Він вважає, що пам’ять потрібно розглядати найперше як предмет історії. За своєю конституцією пам’ять може бути кількох видів – зорова, слухова, навіть колективна. А музеї – це інституція колективної пам’яті та її інтерпретації. Про роль особистості говорили як колись, так і тепер, проте колективна пам’ять формує глобальну свідомість. І це будується не на пригадуванні, а на забуванні національного канону.

Сучасну соціальну функцію музеїв Зеновій Мазурик вбачає у тому, аби вони давали можливість відвідувачам ставити питання і, зрештою, аби мучити відвідувачів цими питаннями.

Крім того, музеї повинні нести відповідальність перед суспільством, оскільки безпосередньо впливають на культурно-національне самовираження. Якщо говорити про нинішні події в Україні, то мистецтво безумовно має відображати наше політичне становище, але в жодному випадку не виступати політичним інструментом. Першочергове завдання музеїв – викликати у відвідувачів тої чи тої виставки почуття відповідальності за події, які відбуваються зараз, донести до них правдивість і прозорість зображального мистецтва.

Сучасну соціальну функцію музеїв Зеновій Мазурик вбачає у тому, аби вони давали можливість відвідувачам ставити питання і, зрештою, аби мучити відвідувачів цими питаннями

Ні для кого не секрет, що через культурний простір певного народу ним можна маніпулювати – насаджувати певну ідеологію, пропагувати те, а не інше мистецтво. Згадаймо, приміром, культуру часів СРСР. Ніхто не сумнівається, що вона була штучно насаджена, а не виникла сама по собі через національно-інтелігентську свідомість. Чимало людей навіть вважають, що українці за кордоном мають більше простору для самовираження, а у власній державі просто тліють – і як особистості, і як частинки соціуму.

Музеї як інституції мають осмислити свою легітимність в суспільстві. Перш за все це стосується самих працівників, які власне й формують (хоч і частково) музейний процес. Бо тільки від працівника інституції залежить те, чи ведеться належний догляд експоната, чи зберігається експонат у належному для нього місці і, звісно, чи мають до нього доступ відвідувачі.

Аби не лише мати, але й зберегти свою культурну спадщину, треба мислити глобально, а діяти локально.

Роман Чмелик: «Біймося етнічного маркування»

На початку своєї промови віце-президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв ICOM, директор Музею етнографії та художнього промислу Роман Чмелик влучно процитував Йозефа Ротту: «Львів – місто стертих кордонів». І справді, культура міста має схильність до певної універсалізації та глобалізації на відміну від культури села, яка є консервативнішою. Всі прогресивні напрямки культури починалися в містах. До того ж наша культура – це погранична смуга, стик культур Сходу і Заходу, ми між католицизмом і православ’ям.

Та вже після Другої світової війни в нас почалося нове освоєння культурного простору. В ті часи держава намагалася перетворити культуру на знаряддя політичної ідеї. Згадаймо, як історики після розпаду СРСР не знали куди себе подіти – до того їх змушували говорити лиш те, що потрібно було владі. Після розвалу СРСР вони розгубилися, де чорне, а де біле, втратили нашу культуру.

У нас нема правильно випрацюваного погляду на культуру. І кожна влада, яка приходить, намагається «нагинати культурних діячів під себе». Не дивно, що українська культура в ХХ столітті не згадувалася в історії Польщі, хіба що в поодиноких випадках. Згадували українців лише в конфліктних ситуаціях. Це є доказом того, що в нас нема правильно випрацюваного погляду на культуру на відміну від поляків. І кожна влада, яка приходить, намагається «нагинати культурних діячів під себе». А коли пам’ятки стають жертвами політичних поглядів – це найгірше.

Ми ще не знаємо наших митців, творчих людей. До прикладу, сумніваємося в тому, що Марія Заньковецька – українська співачка, а не польська (як дехто з істориків закидає, а ми сліпо віримо). «А Бандінеллі? Це виключно український митець!» – стверджує музейник.

Не ставмо собі за мету привласнити чуже, але й не біймося привласнити собі те чуже, що було нашим, не нищмо те чуже, якщо воно нам незрозуміле.

Катерина Чуєва: «Музеї – це місце, де відвідувач повинен відчути національну самобутність»

Представниця президії Українського комітету ІСОМ та ІСОМ-Europe, заступник генерального директора Музею Ханенків, учасниця групи з розробки стратегії для царини культури «Культура 2025» Катерина Чуєва, яка нещодавно приїхала зі з’їзду організації «Блакитний щит» у Голландії, розповідає побачене там і все, чого навчилася під час співпраці з Асоціацією ІСОМ.

«В нас завжди дуже багато ідей стосовно того, як реалізувати ту чи ту виставку. Самим упоратися складно, тому ми почали шукати підтримку. Знайшли її в Польщі, навіть у США. Насправді, люди готові надавати допомогу, головне їх про це просити, а не сидіти, склавши руки. Від співпраці з іноземцями я зрозуміла, що музеї для них не є агентами політичної кон’юнктури», – вважає вона.

Музей – це місце, де відвідувач відчує атмосферу тієї країни, в якій перебуває: якщо це Англія, то він почуватиметься англійцем, якщо Німеччина – німцем. І європейці пишаються своїм ставленням до культурної спадщини. Тому українські музейники мають дати людям таку можливість і в нашій країні.

Музеї мають щось робити! Так, ми повинні дати відвідувачам поживу для роздумів, дати площину для інтерпретації. Виставки мають спонукати думати. Ми мусимо самі мучитися у їх створенні, мучити відвідувача, аби він осмислив ілюстроване.

Остап Лозинський: «До історичної пам’яті треба підходити не матеріально, а духовно»

Колись люди мислили глобально, а діяли локально. Тож усі ідеї втілювалися в реальність. А зараз ідей у всіх багато, а локалізувати їх мало хто може. Відтак на державному рівні нині важко прийти до якогось консенсусу з приводу приватних колекціонерів. Бо, знову ж таки, ідей, як вирішити проблему, багато, а як їх утілити в життя, невідомо.

Голова Асоціації музеїв та галерей, завідувач сектора виставково-експозиційної роботи Національного музею у Львові ім. А. Шептицького митець Остап Лозинський каже про те, що приватні колекціонери не довіряють музейним працівникам своє дітище – експонат. А все через «совко вість» нашого суспільства. Зокрема, це стосується і тих, що тримають картини за шафами, де вони припадають пилом, книги в покинутих будинках чи цінні монети в креденсах.

Речі (експонати) для виставки під назвою «Майдан» збирали по всьому революційному Києву. Хтось довіряв їх музейникам, а хтось ні.

Тож поки працівники музею не доведуть людям, що їм можна довіряти – нічого не буде. Хоч приклад довіри на виставці «Майдан» був присутній, музей відмовив у дозволі самим авторам презентувати виставку в Любліні.

Приватні колекціонери не довіряють музейним працівникам своє дітище – експонат. Окрім недовіри, маємо ще одну проблему – нема зацікавлення з боку держави до приватних колекціонерів. Остап Лозинський наводить кілька прикладів того, як держава відмовлялася від експонатів приватних колекціонерів. До прикладу, Іван Гречко готовий був віддати державі свою збірку. Єдиною його умовою було виставити її в музеї. Але його пропозицію навіть не розглядали… І це непоодинокий випадок. Тож напрошується висновок: тепер держава не дбає про історичну пам’ять, навіть якщо народ йде їй назустріч.

Проблемою є й те, що ми зараз маємо матеріальне зацікавлення, а не духовне. Зрештою, зацікавлення колекціонерів зрозуміле. Проте трапляються випадки, коли вони погоджуються віддати цінну річ державі задарма, а вона… вимагає від них грошей за виставку їх експонатів. По суті, кожна колекція може бути одиницею історії, яка пізніше формуватиме світогляд поколінь.

Остап Лозинський бачить лиш одне вирішення цієї проблеми – подвійна власність (напівприватна, напівдержавна). Та нині це питання розглядається у перспективі на 5-10 років. Тож наразі нам залишається хіба що збирати по цеглинці нашу історичну пам’ять.

Ірина Горбань: «Закликаю до співпраці з нами»

Виставка «Своє/Чуже», яку формувала її куратор, співробітниця Музею етнографії та художнього промислу Ірина Горбань, – один із яскравих прикладів тієї роботи, яку мали б виконувати музейники. Масштабний проект вона створила всього за три місці. А виставку встигло відвідати понад 6,5 тисячі осіб.

Таких виставок має бути щораз більше. А це стане можливим лише тоді, коли музейники співпрацюватимуть між собою і з суспільством. Бо на даний час, на жаль, працівники музеїв комунікують недостатньо.

Колекцію Болеслава Ожеховича, яку представляли на виставці «Своє/Чуже», не мали розформовувати (на його ж прохання). Але не так сталося, як гадалося. І хоч місто ще колись виділило частину приміщень для її експонування, колекцію розібрали по частинах: зброю віддали до музею зброї, картини – до картинної галереї.

Для того, аби уникнути проблем із походженням пам’ятки, треба вести документацію. Звісно, така документація існує, але вона на 70% неправдива

Проте через 74 роки після розподілу цих експонатів Ірина Горбань знову зібрала їх у одному приміщенні. І тепер їй хотілося б повернути цю колекцію місту, аби її виставляли в первісному вигляді. Але… підтримки як такої нема, не всі музеї готові співпрацювати, та й знайти зараз першоджерело експонатів украй складно.

Для того, аби уникнути проблем із походженням пам’ятки, треба вести документацію. Звісно, така документація існує, але, на думку Ірини Горбань, вона на 70% неправдива. Тож музейниця пропонує створити базу даних всіх експонатів з усіх музеїв, а також сформувати інформаційний простір для музеїв, через який можна було б обмінюватись інформацією. Бо ж буває й так, що заходи та акції в музеях відбуваються водночас. А якщо налагодити комунікацію між музейниками, таких ситуацій не траплялося б, і відвідувача не доводилось би ставити перед вибором, який захід обрати.

Юля Дрібко

Джерело - http://www.lvivpost.net/kultura/n/28847

Крйглий стіл «Культурна спадщина: інтерпретація та сприйняття в сучасному контексті» відбулася в межах підтриманого грантовою програмою і3 [Ідея- Імпульс - Інновація] Фонду Ріната Ахметова проекту "Своє/Чуже: про що мовчать музейні пам'ятки".

Інші новини
News_item_m.kelley_deoderized-central-mass_photo-joshua-white-5872
Музей збирається «відучитися від того, що ми вивчили» читати далі
News_item_____11
Топ-10 виставок до ювілейного року Ієроніма Босха читати далі
News_item________
У Музею Ван Гога новий спонсор і віртуальний сюрприз для шанувальників читати далі
Переглянути всі новини